Сьогодні в світі є тренд на інтеграцію нових ЖК в урбаністичний ландшафт міста. У Лондоні, наприклад, міська адміністрація заборонила закривати доступ до житлових комплексів, щоб не провокувати конфлікти між жителями ЖК і розташованих поряд більш старих будинків. Але не в Україні – у нас як раз навпаки зростає кількість закритих нових ЖК і навіть старих хрущівок.
Рівні закритості столичних ЖК можна умовно поділити на три типи: перший – повністю закритий від сторонніх, другий – обгороджений парканом з пропускною системою, але відкритий на вхід для відвідувачів в денний час, третій – повністю відкритий.
Чому ми прагнемо закритися? По-перше, це, звичайно, питання безпеки. По-друге, збереження майна на території комплексу. Ми звикли, що тільки ми можемо користуватися тим, за що платимо. І начебто в дитячому садку нас вчать ділитися, але виростаючи, ми не дуже дотримуємося цього правила.
Інфраструктура комплексу – це гроші, і за її обслуговування хтось повинен платити. І тут може виникнути питання: чому користуються всі, а платять лише мешканці? Крім того, інфраструктура може бути зламана якимись варварами і її відновлення знову ляже на плечі керуючої компанії або ОСББ.
Багато урбаністів звертають увагу, що закриті двори і комплекси створюють соціальний дисбаланс, особливо якщо ЖК розташований не в самому преміальному районі міста. Але насправді це типова джентрифікація. Нові комплекси, що відрізняються від типової забудови такого району за самими різними параметрами і в тому числі закритості згодом можуть «підтягувати» до своєї планки і навколишню територію, роблячи її краще, а в майбутньому, можливо, і відкритішою.
Але поки в Україні фундаментально не буде переглянуто питання з безпекою і не підвищиться загальна культура поведінки, відкритих комплексів чекати не варто. Навіть якщо спочатку забудовник буде створювати його таким, мешканці будуть прагнути до закритості.
Андрій Рижиков, СEO і керуючий партнер девелоперської компанії DC Evolution