Що мене вганяє в депресію в Києві

Що мене вганяє в депресію в Києві

World Happiness Report – це щорічне дослідження ООН про благополуччя і щастя як нову економічну парадигму. Ви напевно не раз чули, що перші рядки в рейтингу щастя зазвичай займають міста Скандинавії і Океанії. Київ же в 2020 році зайняв 142 місце з 186 досліджуваних. Можна сказати, що українська столиця нещасна настільки – наскільки не розвинена. Ось п’ять пунктів, які засмучують мене як жителя найбільше і які я дуже хочу змінити.

Транспорт. Вчора вирішив не їхати на таксі, а прогулятися з Подолу на Печерськ. І знаєте – це не дуже комфортно, при тому, що начебто маршрут пролягав через центральні і досить мальовничі столичні райони. Машини літають як божевільні, вузькі тротуари, світлофори, підземні переходи. Мені було б набагато комфортніше скористатися яким-небудь великим електричним транспортом – трамваєм, тролейбусом або електричним автобусом. Я вже не кажу про монорельс або підвісні системи. Місто давно і гостро потребує якісного громадського транспорту.

Сюди ж я додам велоінфраструктуру. Так, щось намагаються робити, але виходить повільно і важко. Самі дороги і тротуари у нас так запроектовані, що дуже важко доповнювати їх велоінфраструктурою. Я знаю, що для хлопців, які займаються цим питанням, це дуже складне завдання, але вони над ним працюють, і, сподіваюся, виконають все задумане і навіть більше. І тоді можна буде, як в цивілізованому світі, добиратися на роботу на велосипеді. Я точно із задоволенням буду їздити, а поки це досить небезпечне заняття і сумнівне задоволення.

Доступ до води, точніше його відсутність. Аж до скреготу в зубах боляче! Час від часу в Києві виникають скандали навколо того, що хтось своїм будинком підбирається дуже близько до води або зовсім огороджується парканом. Чому так відбувається? Тому що ЖК або громадського центру заборонено підбиратися до води. Але якщо у всьому світі норми говорять: йдіть ближче до води, то у нас все з точністю до навпаки. Навіть містобудівники старшого покоління кажуть, що охоронні зони води – це застаріла норми і її потрібно прибирати. Потрібно дати можливість будівлям навіть входити в воду – аж до того, щоб можна було паркувати особисті плавзасоби, як це роблять в містах з розвиненою водною інфраструктурою. При цьому звичайно, не створюючи перешкод для людей.

Уздовж набережної повинні гуляти люди, а не їздити машини. Крім того, нам потрібно повернути водні трамвайчики. Наприклад, в Будапешті, дуже круто використовують Дунай для комунікації між берегами – це дуже комфортно. Але нам так не можна: у нас є охоронні зони на 50 або 100 метрів в залежності від типу води – і все, там може бути тільки газон або дорога. Але в такому разі ця територія так і залишиться мертвою – навіть якщо поставити лавочки. Більш того, тоді вона обросте ще і сміттям. Тому дуже хочеться, щоб киянам нарешті відкрили доступ до води – так, не городити паркани, але дати можливість максимально наблизити житло і громадські центри до води. Звичайно ж, виникають питання з екологією, але є вже усталена світова практика, як їх вирішувати – просто відкриваєш книжку, читаєш і повторюєш.   

Безпека. За останні 20 років Київ, звичайно, став набагато більш безпечним містом, ніж був у дев’яностих. Але на жаль, зараз, в силу карантинних обмежень, знову повертається дрібне хуліганське неподобство, та й в цілому немає відчуття супер-безпеки. У Києві є якісь цільові програми – ставлять якісь камери, датчики – але все це трохи не те і трохи не туди. Можливо, в силу відсутності фінансування. Але дуже хочеться безпечно пересуватися по місту і особливо це стосується дітей.

Зараз головний пріоритет в хорошому ЖК – це закритий двір з десятками камер, в якому буде безпечно дітворі. Якщо весь світ навпаки відкриває паркани і каже: ходіть гуляйте, як хочете, ми закупорюємося, тому що небезпечно. Якщо я в своєму дитинстві міг йти мало не на весь день і з’являвся тільки ввечері, і ніхто особливо не переживав, то сьогодні ніхто не випускає свою дитину одну навіть на подвір’я.  

Питання історичної забудови. У столиці зареєстровано майже 3000 тис. пам’яток, які мають історичну та культурну цінність. При цьому велика частина з них в жахливому стані. Чому? Тому що у нас є конфлікт інтересів між містом, громадою і власником. І це все накрите ковпаком дуже жорсткого закону Про охорону культурної спадщини.

У світі вже знають, як можна оживляти історичну забудову – не робити капремонт з усіма рюшечками і архаїчним плануванням, а відновлювати з додаванням правильної функції і створенням безпечного і інклюзивного середовища, оскільки стара забудова часто не відповідає сучасним нормативам. Тому ці будівлі потрібно трансформувати, але робити це цивілізовано, не викликаючи негативну реакцію у громадськості – сідати і домовлятися, що можна, а що не можна.

Інноваційність. Це більше філософське питання, але дуже прикро, що Київ не інноваційний місто. Для мене Київ – це застигле в шпагаті між 1900 і 2000 роками місто: трохи царської забудови, купа радянської і нова забудова. Це місто «в роздумах», який не розуміє, куди воно рухається. Я за інноваційний місто, за грамотну висотну забудову, за хайтек всюди, де тільки можна, за розумні вулиці, за повну автоматизацію і роботизацію. Я хочу, щоб Київ став інноваційним центром, в якому розвивається наука і технології. У нас є точкові проекти, які над цим працюють, але дуже хочеться, щоб все місто було таким.

Мене дуже надихає Сінгапур – він безпечний, інноваційний, технологічний, з доступом до води. І це насправді не так складно зробити – Сінгапур за 30 років перетворився в те місто, яким він зараз є. Напевно, коли ми доростемо до рівня Сінгапуру, там вже буде Скай-Ліфт на космічну станцію.

Всі перераховані пункти дуже просто змінити – просто потрібно розробити стратегію, зібрати волю в кулак і почати діяти. 

Андрій Рижиков, СEO і керуючий партнер девелоперської компанії DC Evolution